Ми нарешті нормально поговорили і розібрали все по поличках. Вже не любить...Чесно, це було зовсім не боляче чути. Ні краплі. Боляче жити з думкою, що я люблю. Мені подобається почувати себе вільним птахом, просто дружити, обходячись короткочасною романтикою на два дні з якимось няшкою з далекого міста. А тут влипла в таке варення.

 Він чудова людина, найкращий з усіх хлопців, яких я знаю, але проти долі не підеш. Хто зна, а може колись знову випадково зустрінемось і згадаєм минуле? Добре було б, навіть дуже. Поки треба жити далі, шукати щось нове...Дві ночі не спала, нічого не їла, та і найближчі вечори будуть такими ж сльозливими, але вже без дурнуватих здогадок. Ні він, ні я не зможемо забути все те, що між нами відбувалось...Це неможливо, як би не хотілось. Напевно, саме через це йому не хочеться зараз бачитись. Два тижні побуду в таборі, потім покатаюсь місяць по фестивалях, не попадатимусь на очі і точно все буде добре)
 Головне - не заводити ніяких стосунків цього року, бо ЗНО і література мені цього не пробачать)

 Заснула в ванній на кафелі, мама розбудила з набраним телефоном швидкої в руках. Здається, я плакала, а потім втратила свідомість (нічого не їла і не спала) . Боженько...Мені лише 16, все життя попереду, а веду себе, як справжня ідіотка. Йому, напевно, вже і слід мій зник.
 Завтра останній день у Львові, потім табір і тепленьке море. Не факт, що забуду, але точно зможу себе контролювати. Треба змусити себе не триматись більше за минуле.
 З губи сукровиця, тонельки печуть, волосся стирчить в різні сторони...Чи такою має бути дівчина? У всіх казках героїні з довгою русою косою, великими очима, скромні і порядні. А я? А що я...коси обрізала, очі заплакані, скромність пішла гуляти, а порядності зроду не було. Якщо додати синє волосся, тонелі, пірсинг, обшарпані кеди і затаскану футболку, то цілком можна прийняти за Бабу Ягу. Здавалось, ніхто не зачіпатиме, але і таких люблять. За що, цікаво? Пишу вже третій вірш, плачу...Аж хочеться вбитись від болю.
 Потім захочеться повидаляти всі меланхолічні пости...Обіцяю стриматись і залишити цю сторінку цілою і до огиди нестерпною.

 В голові твориться справжній маразм. Лише кілька склянок, а всі люди вже як рідні. Подруга кілька разів зупиняла мене не їхати туди...не іти...не говорити. Та дійсно, якщо доля, то все вирішиться само собою. Таки хлопець не буде чекати дзвінка, коли йому не добре, а коли добре - то сенсу нема дзвонити. Приємно, якщо поряд є справді хороші друзі, такі щирі і добрі, які завжди підтримають, змусять виговоритись і дозволять піти поплакати. Я ціню їх...мабуть так, як маму. Це єдине, в що зараз варто вірити. А кохання...воно приходить і відходить, хоча...якщо чесно, то хотілось би залишити ці моменти на все життя, бо так не буває, життя не міняється як погода. Сумніваюсь, що зможу перелюбити, але лишнього бовкнути не хочу. Мені погано, ну і нехай. Хочеться, щоб було добре йому, щоб він знайшов ту, яка зробить його щасливим. А я переживу, не вперше вже.
 Зараз би заснути, поринути в світ мрій і казок, але не можу...ці дурні сльози ллються без дозволу і причини, так, ніби знають, чого мені треба. Завтра знову продовжиться сьогодні...

 Таки люблю і любитиму.

   Цього вечора я сиділа на підвіконні, розглядаючи крізь сльози нічне небо. Таке зоряне і рідне, як його ім'я. Мені важко було заспокоїтись, кожне зусилля оберталось зливою сліз. Мабуть, вперше в житті вдалось відчути себе такою маленькою і беззахисною, але водночас сильною і справді дорослою.
02:51
 Зорі ясніють. Я бачу серед них нас, наші обійми, погляди, усмішки. Невже це все закінчилось? НІ! НІ!!! НЕ ХОЧУ!!! Вже не вистачає сліз, а біль у грудях все сильніший. Так нестерпно, так важко, так хочеться послати все до біса, напитись, наколотись, продати душу...лиш би не боліло. Мені залишається тільки давитись сьомою чашкою чаю, обпікаючи губи солодким кипятком.
03:26
 Здається, скоро почну плакати чаєм...Але знову заварюю собі зелений з апельсином. Спати зовсім не хочеться і не можеться. Померти. Померти. ПОМЕРТИ.
04:00
 Хмм...в мене так мало пірсингу. Встромила в губу голку, дивлюсь, як тече кров і знову плачу. Біль в серці воно не перебило. Ось так з голкою в губі зайшла на кухню за чаєм. Витягнула, бо зрозуміла, що не маю сережки...Знову кровоточить, ну нехай собі.
04:55
 Намагалась заснути, закуталась в ковдру і далі ридала. Десь на кухні було вино, може воно допоможе відключитись.
06:00
 Випила три бокали, більше нема. Відчуваю себе п'яною рівно настільки, щоб поїхати зараз до нього додому і чекати на сходах, поки вийде. Але навіщо? Що це дасть? Розірве серце на шматки? Краще сидіти тут, в своєму маленькому королівстві і думати про літо. Так, все, забувайся, чорт візьми, ЗАБУВАЙСЯ!
06. 59
 Надворі вже світло. Де мої кохані зорі? Хочу темне небо, маааам! Закрила штори і втупилась головою в подушку, знову плачу.
08:00
 Я подібна на живого трупа - бліда, розтріпана, з червоними очима. Пора іти в душ і...далі плакати? Ненавиджу закохуватись, особливо взаємно і з таким болючим фіналом.
Люблю до безтями...безмежно...

Я - маленька закомплексована людина з купою дурнуватих проблем. Кому ж стає краще від того, що я намагаюсь запевнити себе, що мене не хвилюють інші? Насправді лякає все...Особливо страшно ходити самій по вулиці, купувати щось, зробити щось не так або комусь не сподобатись. Через такі  "дурниці" в житті було немало неприємних ситуацій. А друзі як зляться, коли я лишній раз даю їм гроші, просячи купити щось, бо біля каси просто віднімає мову! Як же трясуться руки і підкошуються ноги перед новими знайомими! Наскільки соромно просити хлопця зайти за мною тільки через те, що мені стає погано посеред людей! Скільки разів хотілось вбитись після зробленої помилки!
Мабуть, кольорове волосся, тонелі, пірсинг, нетиповий одяг, образ безтурботної дівчинки - це все наслідки власної невпевненості. Так приємно інколи залишатись наодинці з собою, уявляти себе на місці прекрасних персонажів з книжок і блукати просторами інтернету, шукаючи таких же ідіотів, як я.
А в реальності все не так. Хтось приписує мені казкові риси, яких в мене від роду не було, хтось вважає мене неймовірно хорошою, копіюючи у всьому, хтось всім розповідає, яка я ідіотка, а хтось люто ненавидить, вигадуючи плани помсти. Навіть мама знає хіба мої інтереси, але взагалі не здогадується про ту налякану дитину, яка багато років ховається від світу. Не говорячи вже про інших коханих людей. Хочеться віддавати всю свою любов, всю себе, але ЦЕЙ ІДІОТСЬКИЙ СТРАХ ЗМУШУЄ ДУМАТИ І ВІДШТОВХУВАТИ. 

Цей блог - один із способів боротись з собою, хоч і не вмію добре висловлювати думки чи описувати події. Просто вигадую собі ілюзію, свій казковий світ.

Інколи так хочеться виплеснути все назовні! Прокричати на весь світ про свої проблеми і голосно заплакати, аби тебе пожаліли, обійняли і заспокоїли. Але кому потрібні ті слова? Крики душі? Кому потрібен хтось, окрім себе??? Ось так і залишається просто тримати в собі всю грязюку, накопичену за життя. З часом її все більше і більше, а тоді ми дивуємось, чому стали такими жорстокими. Мабуть, всі колись думали про самогубство, плакали через нещасливе кохання, напивались після проваленого екзамену чи картали себе за власні недоліки. І знову все залишалось всередині. В собі. А ще ті дурнуваті комплекси...Очі, губи, ніс, фігура, волосся, усмішка - всім природа обділила, то ж пора знищити її, так? Повсюди ненависть, злість, безсердечність. Не світ такий, а люди.

 Та і я  зараз зла на все, пишу і плачу. Зі сльозами зникає біль і серце потрохи звільняється від бруду. З'являється легкість, усмішка, блиск в очах. Здається, вже майже добре...

Зараз би ще декого обійняти для повного щастя)

Listen or download Blessthefall Rise Up for free on Prostopleer