Осінь змінює людей. Факт. 

Зараз, гуляючи старими центральними вуличками, не хочеться великих компаній і шумних тусовок, які я так люблю...чи любила (?). Чомусь мимоволі згадуються старі часи, перші "неформальні" друзі, пляшка портвейну, бардак в квартирах, прогулянки під холодним дощем, термос з чаєм в рюкзаку. Це все вже давно забуто на порепаній загубленій сторінці пам'яті.

А зараз щодня бачу безліч знайомих, постійно усміхаюсь, ховаючись за кольоровим коміром куртки і радію такому легкому майже безтурботному життю. Чи потрібно це мені? Адже іноді так хочеться одягнутись в чорне і ще чорніше, піти на якийсь готичний сейшн і до ранку блукати коханим Львовом. 

Хочу слухати мелодію дощових крапель, писати наївні вірші, сидіти під Ратушею в обіймах...когось. Чи то такий осінній депресняк, чи то дійсно романтики захотілось... 

От, згадалось моє перше кохання. В музичному гуртку я познайомилась з дуже милим хлопчиком, здається, Юра його звали. Нам тоді було по 9 років. Спочатку ми просто сором'язливо перекидались банальними фразами "Привіт-як школа-гарно виконуєш цю пісню-бувай, до завтра", але з часом все ближче і ближче знайомились, запрошували один одного погуляти, пізніше навіть викладачі спеціально ставили нас поряд. І на такій милій ноті все закінчилось, бо гурток розпався. Пам'ятаю ці ніжні почуття досі, більше чогось схожого не було, в данний момент стосунки взагалі сприймаються моєю свідомістю як щось належне. Не хочу. Де поділась наївність?