неділя, 12 серпня 2012 р.

  8 серпня. Ліс, сонце, поодинокі дерева, нудна сцена позаду пагорба...А я закохалась. Ось так, в один момент, забувши все, що було раніше. І вже без сумнівів, зовсім чесно. Ми з ним схожі, дуже навіть, мабуть саме це настільки сильно зачепило.
 Дивно трохи - два місяці відходила від безтямного кохання, не хотіла ніяких стосунків найближчі пару років, і неочікувано різко змінила свою позицію. Люблю? Таки насправді люблю. Він зі мною не такий, як завжди. Настільки приємно розуміти, що кохана  людина поряд з тобою повністю змінюється і це тільки заради тебе. Чи надовго? Хто його знає, в цей раз не буду думати наперед.
 Єдине - важко бачитись кілька разів в місяць. От чому найрідніші люди живуть за сотні кілометрів?
 А ще...Підкамінь був фантастичний) Як би не чудова компанія, ми з Лорою вже давно напились би від нічого робити. А так - чудові моменти, повно вражень і температура 39))))





середа, 1 серпня 2012 р.



 Я вже повністю заплуталась в собі і без найменшого поняття як би це вилізти з власних думок. В моєму житті з'явилось троє чудових людей, без яких життя здається безнадійно сірим, але проблема в тому, що...вони...не зовсім друзі. Точніше з моєї сторони дружба і тільки. Ну не можу переключитись на когось, поки люблю, хоч і дуже стараюсь забути. Майже попустилась зі свого безмежного кохання (хоча кого я обманюю? ні краплі не попустилась) і навіть перестала плакати. Як би не моя Лора - я вже давно повішалась би десь в глухому кутку.  Вона завжди підтримає і нагодує бананами:)

вівторок, 10 липня 2012 р.

середа, 20 червня 2012 р.

 Ми нарешті нормально поговорили і розібрали все по поличках. Вже не любить...Чесно, це було зовсім не боляче чути. Ні краплі. Боляче жити з думкою, що я люблю. Мені подобається почувати себе вільним птахом, просто дружити, обходячись короткочасною романтикою на два дні з якимось няшкою з далекого міста. А тут влипла в таке варення.
 Він чудова людина, найкращий з усіх хлопців, яких я знаю, але проти долі не підеш. Хто зна, а може колись знову випадково зустрінемось і згадаєм минуле? Добре було б, навіть дуже. Поки треба жити далі, шукати щось нове...Дві ночі не спала, нічого не їла, та і найближчі вечори будуть такими ж сльозливими, але вже без дурнуватих здогадок. Ні він, ні я не зможемо забути все те, що між нами відбувалось...Це неможливо, як би не хотілось. Напевно, саме через це йому не хочеться зараз бачитись. Два тижні побуду в таборі, потім покатаюсь місяць по фестивалях, не попадатимусь на очі і точно все буде добре)
 Головне - не заводити ніяких стосунків цього року, бо ЗНО і література мені цього не пробачать)

вівторок, 19 червня 2012 р.

 Заснула в ванній на кафелі, мама розбудила з набраним телефоном швидкої в руках. Здається, я плакала, а потім втратила свідомість (нічого не їла і не спала) . Боженько...Мені лише 16, все життя попереду, а веду себе, як справжня ідіотка. Йому, напевно, вже і слід мій зник.
 Завтра останній день у Львові, потім табір і тепленьке море. Не факт, що забуду, але точно зможу себе контролювати. Треба змусити себе не триматись більше за минуле.
 З губи сукровиця, тонельки печуть, волосся стирчить в різні сторони...Чи такою має бути дівчина? У всіх казках героїні з довгою русою косою, великими очима, скромні і порядні. А я? А що я...коси обрізала, очі заплакані, скромність пішла гуляти, а порядності зроду не було. Якщо додати синє волосся, тонелі, пірсинг, обшарпані кеди і затаскану футболку, то цілком можна прийняти за Бабу Ягу. Здавалось, ніхто не зачіпатиме, але і таких люблять. За що, цікаво? Пишу вже третій вірш, плачу...Аж хочеться вбитись від болю.
 Потім захочеться повидаляти всі меланхолічні пости...Обіцяю стриматись і залишити цю сторінку цілою і до огиди нестерпною.






 В голові твориться справжній маразм. Лише кілька склянок, а всі люди вже як рідні. Подруга кілька разів зупиняла мене не їхати туди...не іти...не говорити. Та дійсно, якщо доля, то все вирішиться само собою. Таки хлопець не буде чекати дзвінка, коли йому не добре, а коли добре - то сенсу нема дзвонити. Приємно, якщо поряд є справді хороші друзі, такі щирі і добрі, які завжди підтримають, змусять виговоритись і дозволять піти поплакати. Я ціню їх...мабуть так, як маму. Це єдине, в що зараз варто вірити. А кохання...воно приходить і відходить, хоча...якщо чесно, то хотілось би залишити ці моменти на все життя, бо так не буває, життя не міняється як погода. Сумніваюсь, що зможу перелюбити, але лишнього бовкнути не хочу. Мені погано, ну і нехай. Хочеться, щоб було добре йому, щоб він знайшов ту, яка зробить його щасливим. А я переживу, не вперше вже.
 Зараз би заснути, поринути в світ мрій і казок, але не можу...ці дурні сльози ллються без дозволу і причини, так, ніби знають, чого мені треба. Завтра знову продовжиться сьогодні...
 Таки люблю і любитиму.