понеділок, 31 жовтня 2011 р.

 
Я повернулась додому тільки півтори години назад. Хелловін просто неймовірний, особливо початок. Відбувався якийсь флешмоб, нам дали листівки за 15 хвилин до дійства, дуже бажання іти туди не було, але цікаво ж! Нас весело і з піснею повели  в "Старгород", ввімкнули Менсона, пригостили пивом (я не п'ю, то так...до слова). А мене і ще 11 людей, як завжди, витягли на сцену, а потім ще задали кілька питань кореспонденти (не пам'ятаю якого каналу чи газети:))). Також постійно зупиняли люди, фотографувались, розпитували про костюм, або...траплялись і збоченці якісь, не буду цитувати їх слова. 
Фото з самого свята зверху,  наш з Лорою "фотосєт" в костюмах перед Хелловіном знизу. Дурнуваті, зроблені лише заради сміху, але хоч щось є)










 О так...Від дзеркала. Зазвичай недолюблюю подібне, але хоч одне фото варто мати:)


 І знову...)

До речі, в деякі кадри потрапили картинки на моїй стіні. Вже місяць не можу закінчити - то часу нема, то просто не хочеться.) Малювала з двома хлопчиками, без них продовжувати зовсім не цікаво.

неділя, 30 жовтня 2011 р.

Канікули закінчились, завтра знову вчитись. А ще варто піти в МАН...Мабуть, прогуляю її таки) Треба ж підготуватись до Хелловіну, зробити якийсь грим і в костюмі не запутатись) Я його таки доробила, хороший вийшов, милий, тільки от спідниця надто коротка, але...бувааає.) 
Спати зовсім не хочеться, краще займусь ненависним прибиранням, яке сьогодні напрочуд приваблює. Зазвичай люблю сидіти в бардаку, але sometimes до розкиданих речей з'являється відраза. 
А поки валяюсь під ковдрою і слухаю Dir in Grey. Ця група навіює милі літні спогади і найбільш веселий для мене момент - прогулянку о шостій ранку з хорошим хлопчиком. Короткочасна романтика туманного ранку добряче відбилась в пам'яті. Ніякі побачення під зоряним небом не будуть кращими від спонтанного рішення зустрітись на зорі і захопливо бесідувати, сидячи практично до нитки мокрою від сильного, але такого приємного дощу. 
Ще в той день мене супроводжували на вокзал улюблені друзі, яких лякались консервативні мами таких же дітей, як я. Але то вже інша історія:) І взагалі літо видалось дуже кольоровим. Мені  сподобався  такий цікавий початок і завершення з відтінком магічної давнини споруд Кам'янця-Подільського. 

понеділок, 24 жовтня 2011 р.


Ніяк не можу допридумати образ на Хелловін. Всілякі вампірчики, відьмочки і зомбі абсолютно не приваблюють (надто популярні і банальні), тим більше я вже святкувала в подібних костюмах.
Від нічого робити позабавлялась з мереживами і тканиною, вийшов невеличкий циліндрик. Правда це було два тижні назад, а досі немає ідей куди б то його "пристроїти". Думаю, цього року варто втілювати в життя щось в японському стилі, "готик лоліта", наприклад. Причому його вже можна трохи трансформувати в костюм ляльки:)
Є одне "але" - на вулиці холодно, тому щось обов'язкове. Тим більше я тільки після ангіни...





А ось ця дівчинка на малюнку здивувала - трохи подібна у нас зовнішність))))

субота, 22 жовтня 2011 р.


Ніби-то довкола відбувається сотня подій, але всі вони якісь звичні. З'являється враження дисгармонії між мною і світом, що трохи напружує.
Світ стабільний. Навіть будь-які катаклізми стаються логічно, війни - з причини. Кожен крок, подих, рух можна пояснити і довести. Люди не дивуються тому, що їх оточує, бо хоча б трішки розуміються з життям. 
А я? Абсолютно антиконсервативна. Якась неправильна. Дехто каже, надто часто змінююсь. Може й так, але жити з думкою, що можеш бути будь-ким, легше.
Мені завжди було цікаво, а про що думають інші? Мама, Лора, сусідка, випадкові перехожі? А якщо в кожного в голові такий же безлад? 

середа, 12 жовтня 2011 р.


Жив-був колись хлопчик Сашко, навіть не хлопчик, а хлопець. І зустрічався з дівчинкою Діаною. А вона, падлюка, після 5 років стосунків зрадила з іншим. І потім ще й таємно вийшла заміж...
Саша мучився і страждав, аж поки добра сестричка Каріна не познайомила його з Мартою (тобто мною). Вони дуже мило спілкувались, хоча в них навіть спільних інтересів не було. 
А пізніше, місяці через два, на лавочці біля Франка сталося дещо неймовірне. Поцілунок. Не перший в її житті, але такий ніжний і якийсь напрочуд дорослий.
Хлопцю 21. Дівчині 13.
Тим не менше, його друзі ні разу не сказали Марті нічого кривого, ніколи не питали, чому саме вона. Та і взагалі дуже позитивно реагували на ці події. Їй подобалась така увага, тепло і дружелюбність.
Але пройшло півроку, почуття з її сторони невпинно згасали. 
Розставання. Дивне відчуття в серці. Несамовитий біль. 
Минали місяці, Каріна благала повернутись до Сашка. Марта пояснювала, що не може, але...знову закохалась в нього. Хто ж тоді міг знати як це може змінити все життя...
Хлопцю 22. Дівчині 14.
День мінявся днем, весна потихеньку переходила в літо, а в них все було стабільно, мило, монотонно....і до біса нудно. Ось вже і сонячні дні закінчились, а закохані нічого не міняли. 
Дівчинка змучилась від одноманітності,  перейшла вчитись в гімназію, навчилась приховувати емоції, щодня гуляла до ночі з Ним і друзями, через що часто приходила додому не дуже твереза. 
А іскринка кохання знову спалилась. Повернувшись до нормального життя, Марті не хотілось бачити того трохи пафосного минулого. І особливо колишнього хлопця. 
Він звонив, писав, ставав на коліна, благав, молив, приходив до неї додому, розмовляв з її друзями, дарував квіти...Поки не зрозумів.
Хлопцю 23. Дівчині 15.
Марта давно забула все, що було. Безтурботно "тусила" на площі, знайомилась з новими людьми, та в один прекрасний весняний вечір її радість перебив дзвінок. На тому кінці лінії сказали, що Сашка більше немає, що в нього передозування. Наркотики? Алкоголь? Таблетки? Виявилось, все відразу.
Друзі розповідали про той момент і останні його слова "Бо без неї не хочу жити." Ось так от було...Зараз рівно півроку і 2 дні з дати цієї події, а я навіть на могилі ні разу не була.
Не знаю...Складно витримати таку важкість в душі і дуже боляче шукати той надмогильний камінь. Відчуваю себе такою ж ідіоткою, якою вважала Діану...


пʼятниця, 7 жовтня 2011 р.


Осінь змінює людей. Факт. 
Зараз, гуляючи старими центральними вуличками, не хочеться великих компаній і шумних тусовок, які я так люблю...чи любила (?). Чомусь мимоволі згадуються старі часи, перші "неформальні" друзі, пляшка портвейну, бардак в квартирах, прогулянки під холодним дощем, термос з чаєм в рюкзаку. Це все вже давно забуто на порепаній загубленій сторінці пам'яті.
А зараз щодня бачу безліч знайомих, постійно усміхаюсь, ховаючись за кольоровим коміром куртки і радію такому легкому майже безтурботному життю. Чи потрібно це мені? Адже іноді так хочеться одягнутись в чорне і ще чорніше, піти на якийсь готичний сейшн і до ранку блукати коханим Львовом. 
Хочу слухати мелодію дощових крапель, писати наївні вірші, сидіти під Ратушею в обіймах...когось. Чи то такий осінній депресняк, чи то дійсно романтики захотілось... 
От, згадалось моє перше кохання. В музичному гуртку я познайомилась з дуже милим хлопчиком, здається, Юра його звали. Нам тоді було по 9 років. Спочатку ми просто сором'язливо перекидались банальними фразами "Привіт-як школа-гарно виконуєш цю пісню-бувай, до завтра", але з часом все ближче і ближче знайомились, запрошували один одного погуляти, пізніше навіть викладачі спеціально ставили нас поряд. І на такій милій ноті все закінчилось, бо гурток розпався. Пам'ятаю ці ніжні почуття досі, більше чогось схожого не було, в данний момент стосунки взагалі сприймаються моєю свідомістю як щось належне. Не хочу. Де поділась наївність?