В голові твориться справжній маразм. Лише кілька склянок, а всі люди вже як рідні. Подруга кілька разів зупиняла мене не їхати туди...не іти...не говорити. Та дійсно, якщо доля, то все вирішиться само собою. Таки хлопець не буде чекати дзвінка, коли йому не добре, а коли добре - то сенсу нема дзвонити. Приємно, якщо поряд є справді хороші друзі, такі щирі і добрі, які завжди підтримають, змусять виговоритись і дозволять піти поплакати. Я ціню їх...мабуть так, як маму. Це єдине, в що зараз варто вірити. А кохання...воно приходить і відходить, хоча...якщо чесно, то хотілось би залишити ці моменти на все життя, бо так не буває, життя не міняється як погода. Сумніваюсь, що зможу перелюбити, але лишнього бовкнути не хочу. Мені погано, ну і нехай. Хочеться, щоб було добре йому, щоб він знайшов ту, яка зробить його щасливим. А я переживу, не вперше вже.
 Зараз би заснути, поринути в світ мрій і казок, але не можу...ці дурні сльози ллються без дозволу і причини, так, ніби знають, чого мені треба. Завтра знову продовжиться сьогодні...

 Таки люблю і любитиму.