Ви коли-небудь милувались зимовим світанком?  От і я не звернула б на нього увагу, як би мій друг не подзвонив мені в 6 ранку.  Навіть не знаю навіщо підняла трубку і тим більше не розумію, чому пішла з ним гуляти так рано. Одягнутись тепло розуму не вистарчило, прийшлось мерзнути. А надворі падав такий чарівний, трішки блакитно-рожевий сніг... Винен в цій магії світанок – ніжні кольори неба відбивались на снігу і здавалось, ніби він справді таким є.
Артурчик швиденько помітив, що мені ця прогулянка радості не приносить, то ж швиденько запросив піти до нього пити чай. Мене дивує одне – як ми змогли нарешті знайти спільну мову? Адже раніше спілкування закінчувалось на фразі «Та ось, іду до подруги. Бувай».  Не тому, що він чимось відштовхував , просто нас об’єднує одна болюча тема – Сашко. Важко було реагувати на Артурові квіти через два місяці після Сашкової смерті. Йому не важко пояснити причину, набагато важче розуміти, що розмова нічого не змінить. Я все літо намагалась його уникати, восени просто не відповідала на дзвінки, а тут без жодного сумніву погодилась прогулятись. І дуже цьому рада, бо тепер в мене є ще один чудовий друг.
Розмова розпочалась  з того, про що ми завжди мовчали : чим дорогий був Сашко и чому я відмовляюсь зустрічатись з іншими. Сховавши сльози глибоко в душу, мені вдалось трішки розповісти. Так що ж мене тримає? Просто відчувши один раз біль втрати,  всередині потихеньку виростає страх.
Артурчик уважно вислухав всю історію (як йому вистарчило терпіння???), з усмішкою підійшов ближче, обійняв і пообіцяв завжди бути поряд.  Тримаючи позицію друга.
Він надзвичайний...Про це мені говорили всі. Я не вірила.