Я вже просто-напросто відмовляюсь вірити, що ще досі осінь. Ці три дні, здається, тягнутимуться неймовірно довго. І от вже в прекрасний холодний четвер настане 1 грудня і рівно 8 днів до мого дня народження)

До речі, свій ДН щось взагалі вилетів з голови. Ніяк не можу придумати кого запросити, як святкувати і чи святкувати взагалі. Всі до одного друзі відмовляються навіть гуляти іти, виправдовуючись поганою погодою. Чи захочуть вони 9 грудня  вийти на мороз і до ночі там пробути? Сумніваюсь.

Дивує те, що влітку в голові не вміщається стопяцот нових імен, на кожному кроці хтось вітається, радіє випадковій зустрічі, на фестах ціла купа людей обмінюється телефонами і обіцяє навідувати один одного, кожен день сотня друзів дзвонить по декілька раз і влаштовує прогулянки величезними компаніями. Продовжується таке від середини квітня до середини жовтня. А потім всі, мабуть, впадають в сплячку:) Чому ж взимку ніхто не хоче піднятись рано-раненько, натягнути на себе всі сім светрів і піти ліпити сніговика? Чому на вулицях більше не видно такої кількості знайомих? Чому припиняються безкінечні дзвінки? Навіть найкраща подруга, і то не має бажання виходити з дому. Я все розумію, в кожного є моменти, коли хочеться побути наодинці. І більшість обирає таким моментом зиму. Саме тому відчуваю себе ідіоткою...В мене раз на сто років бувають депресії і приступи "самотності". Еее...я нормальна?

Завтра географія X_X, яку я вчу до такого стану, що забуваю всі інші предмети, але на уроці не можу згадати навіть найелементарнішого поняття. Все через якийсь несвідомий страх...Не можу це контролювати. Вже шість років не виходить заспокоїтись...І не зважаючи на легкість більшої частини матеріалу, біля кабінету трусяться коліна.

Сьогодні у Львові випав перший сніг. Так приємно гуляти напівпустими вуличками і милуватись біленькими сніжинками, які так чітко видно при світлі ліхтарів.) Надворі вже холодно, але тепленькі гетри, м'якенькі рукавиці і довгий шарф, під яким можна сховати ніс, справді зігрівають...ем...душу (хехе... реально скоріше психологічно, ніж фізично* ). 

Хочу вже скоріше побачити білі пагорби, бурульки на дахах і підступний (?) лід (особливо весело падати на ньому...угу).Добре було б сходити кілька разів на ковзанку, бо минулого року забула щось зовсім.) Ну і зліпити парочку сніговиків, космонавтів або колобків. Дитинство) 

Сумно прощатись з осінню, та все таки хочеться зимової казки)

 

Я повернулась додому тільки півтори години назад. Хелловін просто неймовірний, особливо початок. Відбувався якийсь флешмоб, нам дали листівки за 15 хвилин до дійства, дуже бажання іти туди не було, але цікаво ж! Нас весело і з піснею повели  в "Старгород", ввімкнули Менсона, пригостили пивом (я не п'ю, то так...до слова). А мене і ще 11 людей, як завжди, витягли на сцену, а потім ще задали кілька питань кореспонденти (не пам'ятаю якого каналу чи газети:))). Також постійно зупиняли люди, фотографувались, розпитували про костюм, або...траплялись і збоченці якісь, не буду цитувати їх слова. 

Фото з самого свята зверху,  наш з Лорою "фотосєт" в костюмах перед Хелловіном знизу. Дурнуваті, зроблені лише заради сміху, але хоч щось є)

 О так...Від дзеркала. Зазвичай недолюблюю подібне, але хоч одне фото варто мати:)

 І знову...)

До речі, в деякі кадри потрапили картинки на моїй стіні. Вже місяць не можу закінчити - то часу нема, то просто не хочеться.) Малювала з двома хлопчиками, без них продовжувати зовсім не цікаво.

Канікули закінчились, завтра знову вчитись. А ще варто піти в МАН...Мабуть, прогуляю її таки) Треба ж підготуватись до Хелловіну, зробити якийсь грим і в костюмі не запутатись) Я його таки доробила, хороший вийшов, милий, тільки от спідниця надто коротка, але...бувааає.) 

Спати зовсім не хочеться, краще займусь ненависним прибиранням, яке сьогодні напрочуд приваблює. Зазвичай люблю сидіти в бардаку, але sometimes до розкиданих речей з'являється відраза. 

А поки валяюсь під ковдрою і слухаю Dir in Grey. Ця група навіює милі літні спогади і найбільш веселий для мене момент - прогулянку о шостій ранку з хорошим хлопчиком. Короткочасна романтика туманного ранку добряче відбилась в пам'яті. Ніякі побачення під зоряним небом не будуть кращими від спонтанного рішення зустрітись на зорі і захопливо бесідувати, сидячи практично до нитки мокрою від сильного, але такого приємного дощу. 

Ще в той день мене супроводжували на вокзал улюблені друзі, яких лякались консервативні мами таких же дітей, як я. Але то вже інша історія:) І взагалі літо видалось дуже кольоровим. Мені  сподобався  такий цікавий початок і завершення з відтінком магічної давнини споруд Кам'янця-Подільського. 

Ніяк не можу допридумати образ на Хелловін. Всілякі вампірчики, відьмочки і зомбі абсолютно не приваблюють (надто популярні і банальні), тим більше я вже святкувала в подібних костюмах.

Від нічого робити позабавлялась з мереживами і тканиною, вийшов невеличкий циліндрик. Правда це було два тижні назад, а досі немає ідей куди б то його "пристроїти". Думаю, цього року варто втілювати в життя щось в японському стилі, "готик лоліта", наприклад. Причому його вже можна трохи трансформувати в костюм ляльки:)

Є одне "але" - на вулиці холодно, тому щось обов'язкове. Тим більше я тільки після ангіни...

А ось ця дівчинка на малюнку здивувала - трохи подібна у нас зовнішність))))

Ніби-то довкола відбувається сотня подій, але всі вони якісь звичні. З'являється враження дисгармонії між мною і світом, що трохи напружує.

Світ стабільний. Навіть будь-які катаклізми стаються логічно, війни - з причини. Кожен крок, подих, рух можна пояснити і довести. Люди не дивуються тому, що їх оточує, бо хоча б трішки розуміються з життям. 

А я? Абсолютно антиконсервативна. Якась неправильна. Дехто каже, надто часто змінююсь. Може й так, але жити з думкою, що можеш бути будь-ким, легше.

Мені завжди було цікаво, а про що думають інші? Мама, Лора, сусідка, випадкові перехожі? А якщо в кожного в голові такий же безлад? 

Жив-був колись хлопчик Сашко, навіть не хлопчик, а хлопець. І зустрічався з дівчинкою Діаною. А вона, падлюка, після 5 років стосунків зрадила з іншим. І потім ще й таємно вийшла заміж...

Саша мучився і страждав, аж поки добра сестричка Каріна не познайомила його з Мартою (тобто мною). Вони дуже мило спілкувались, хоча в них навіть спільних інтересів не було. 

А пізніше, місяці через два, на лавочці біля Франка сталося дещо неймовірне. Поцілунок. Не перший в її житті, але такий ніжний і якийсь напрочуд дорослий.

Хлопцю 21. Дівчині 13.

Тим не менше, його друзі ні разу не сказали Марті нічого кривого, ніколи не питали, чому саме вона. Та і взагалі дуже позитивно реагували на ці події. Їй подобалась така увага, тепло і дружелюбність.

Але пройшло півроку, почуття з її сторони невпинно згасали. 

Розставання. Дивне відчуття в серці. Несамовитий біль. 

Минали місяці, Каріна благала повернутись до Сашка. Марта пояснювала, що не може, але...знову закохалась в нього. Хто ж тоді міг знати як це може змінити все життя...

Хлопцю 22. Дівчині 14.

День мінявся днем, весна потихеньку переходила в літо, а в них все було стабільно, мило, монотонно....і до біса нудно. Ось вже і сонячні дні закінчились, а закохані нічого не міняли. 

Дівчинка змучилась від одноманітності,  перейшла вчитись в гімназію, навчилась приховувати емоції, щодня гуляла до ночі з Ним і друзями, через що часто приходила додому не дуже твереза. 

А іскринка кохання знову спалилась. Повернувшись до нормального життя, Марті не хотілось бачити того трохи пафосного минулого. І особливо колишнього хлопця. 

Він звонив, писав, ставав на коліна, благав, молив, приходив до неї додому, розмовляв з її друзями, дарував квіти...Поки не зрозумів.

Хлопцю 23. Дівчині 15.

Марта давно забула все, що було. Безтурботно "тусила" на площі, знайомилась з новими людьми, та в один прекрасний весняний вечір її радість перебив дзвінок. На тому кінці лінії сказали, що Сашка більше немає, що в нього передозування. Наркотики? Алкоголь? Таблетки? Виявилось, все відразу.

Друзі розповідали про той момент і останні його слова "Бо без неї не хочу жити." Ось так от було...Зараз рівно півроку і 2 дні з дати цієї події, а я навіть на могилі ні разу не була.
Не знаю...Складно витримати таку важкість в душі і дуже боляче шукати той надмогильний камінь. Відчуваю себе такою ж ідіоткою, якою вважала Діану...